Колись в Кривому Розі однією з головних подій під час Другої світової називали порятунок дамби КРЕС. І справді, у разі її підриву місто чекала б катастрофа. Але насправді операція пройшла далеко не так просто, як це часом описувалось в літературі.
Підготовка та командування
Трохи нагадуємо основну канву подій. Спеціальний загін радянських військ під командою підполковника Аркадія Шурупова увійшов у глибокий німецький тил, пройшовши більше 18 кілометрів по тилам ворога. Спеціальний загін складався з розвідників та автоматників. В складі загону були досвідчені солдати та офіцери, такі як лейтенант Володимир Дишинський, що незадовго перед тим отримав високе звання Героя Радянського Союзу.
Також в склад загону входили і спеціалісти з мінно-вибухової справи. Серед них був, зокрема, і інженер-капітан Олександр Мясніков, що воював ще з 1941 року, пройшов бої в Сталінграді та в районі Курської Дуги. Таким чином, люди були непогано підготовлені та оснащені, однак вони не дуже добре знали місцевість.
Усім 180 бійцям видали кожушки, для цього довелося «роздягнути» офіцерів 92-ї дивізії, аж до майорів. Кожен із бійців узяв по 2-2,5 тис. набоїв, 12-15 ручних гранат та 2-4 протитанкові. Потім був мітинг, у якому виступив командарм – генерал Шарохін. У відповідь бійці та офіцери поклялися виконати наказ за всяку ціну. Нарешті загін виступив у похід, а йти йому належало понад 30 кілометрів. На щастя, на подвір’ї біснувалася хуртовина, яка сприяла проникненню в тил німців.
Розвідникам допомогли місцеві жителі, а точніше — підлітки. Вони провели передовий загін розвідників поміж патрулів, а заразом і подальші підрозділи. Таким чином розвідники змогли пройти через лінію фронту непоміченими, і їх напад на варту на дамбі та підривну команду був раптовим і неочікуваним.
Бої біля дамби
В той час як на південно-західній околиці висілка Стаханівський сапери таємно готували другу переправу, інженер-капітан Мясніков та замполіт майор Нефьодов зустрічали підрозділи, що підходили до переправи, уточнювали їхні завдання. Все відбувалося без поспіху й з дотриманням режиму тиші. Всі воїни, не помічені ворогом, майже одночасно переправилися на протилежний берег Саксагані.
Бої зав’язувались на відстані кидка ручної гранати, нерідко переходили в рукопашну. Займаючи один будинок за іншим, німці з 62-ї піхотної дивізії встановлювали в них кулемети, вели безперервний вогонь. Ворожі кулемети не дозволяли радянським бійцям просуватися ані вперед, ані назад. Спроба бійців розірвати блокаду і обійти кулемети стороною закінчилася тим, що одного бійця було тяжко поранено і він залишився лежати на землі. Декілька спроб забрати пораненого успіху не мали, адже цьому заважав щільний вогонь ворожих кулеметів.
Пройшов деякий час, бій не стихав. Поранений стогнав, благав по допомогу, яку надати не було можливості. Його товариш, що кинувся рятувати побратима, потрапив під шквальний вогонь кулемета і загинув. Лише через деякий час, коли стрільба стихла, місцеві жительки змогли стягнути пораненого в льох.
Зникнення зв’язку та загибель офіцера
Підрозділи, які обороняли Робітниче селище, змушені були відступити в будинки, розташовані на його східній околиці. Далі відступати вже нікуди. Позаду річка. Але і стримувати ворога стало не легко. Зв’язок з лівобережними підрозділами було порушено: ворожий обстріл пошкодив телефонну лінію, а радіостанція раптом зіпсувалась…
Саме ця «зіпсована» рація коштувала життя інженер-капітану Мяснікову. Розпорошеність сил загону, що змушений був оборонятися, а також загроза його повного знищення, вимагали невідкладного зв’язку з підрозділом, що закріпився у селищі Стаханівському. Спочатку на зв’язок намагався пробитись телефоніст, але не встиг він проповзти і двох десятків метрів в бік річки, як був тяжко поранений.
Відчуваючи власну відповідальність за таке катастрофічне становище, в якому опинився загін, налагодити зв’язок з основними силами вирушив інженер-капітан. Він наполіг на тому, що будучи відповідальним за зв’язок з підрозділами, не може не діяти. Разом з тим запевнив командира в тому, що зможе швидше і краще організувати допомогу з протилежного берега Саксагані. Мабуть це і переконало Шурупова. Він дозволив Мяснікову вирушити на протилежний берег.
Інженер-капітан, намагаючись бути непоміченим, швидко вибіг з будинку, ховаючись за парканом. Короткими перебіжками, городами він почав віддалятись в бік Саксагані. Від КП командира загону його вже віддаляло 30-40 метрів, коли несподівано з горища сусіднього будинку вдарив ворожий кулемет. Мясніков заліг, а потім по-пластунськи поповз вперед. Ворожий кулеметник, взявши на приціл офіцера, випускав одну кулеметну чергу за
другою. Мясніков деякий час ще перебігав з місця на місце, але раптом поцілений ворожими кулями, впав і більше не зміг підвестись.
Розв’язка
Тим не менш, спроби пробитись до своїх продовжились. Наступним іти в небезпечну подорож наважився провідник Іван Гудзь, і йому таки це вдалося. Втім, як згодом виявилось, це все було непотрібно.
Як з’ясувалось, причиною «поломки» радіостанції було те, що її розташували в підвалі, подалі від артобстрілів, але не врахували того, що стіни підвалу були із місцевих кварцитів, які екранували радіохвилі. Коли ж рацію винесли з підвалу, вона запрацювала. Це незнання особливостей криворізької землі дорого обійшлося бійцям спецзагону.
Вогнева підтримка дій передового загону, перехід радянських військ у наступ, дозволили вберегти гідротехнічні споруди від підриву. Сапери спецзагону звільнили дамбу і шлюзи від вибухівки. Її виявилось більше трьох тон. Місто було б очевидно затоплено у разі підриву дамби окупантами, але цього не сталося. В боях загинуло 16 бійців спецзагону, ще 36 були поранені.
Коли підійшло підкріплення, у загону вже закінчувались набої та інші боєприпаси. Тому операція була фактично за крок від поразки, всі жертви могли взагалі бути марними. Втриматись допомогли гарний вишкіл та стійкість бійців. Зокрема, багато поранених повернулись в бій і допомагали своїм товаришам як могли, щоб втримати рубіж.
Інженер-капітан О. Л. Мясніков похований в селищі Веселі Терни, де формувався і звідки розпочав свій бойовий шлях загін А. М. Шурупова. Спочатку Олексія Леонідовича поховали у невеликій братській могилі біля СШ No 40. Саме це місце згадує у своїх листах донька Мяснікова. Коли у 1975 році до меморіалу біля пам’ятника «Не пройдуть» переносили останки радянських бійців з околиць Тернів, до загальної братської могили перенесли і останки Мяснікова. Його ім’я увіковічено на гранітних плитах перед пам’ятником.