У травні 2021 року виповнюється 140 років із початку розробки залізних руд у Криворізькому басейні. Від повторного відкриття покладів залізної руди академіком Василем Зуєвим у 1781 році до підписання Олександром II указу, який дозволив діяльність «Акціонерного товариства Криворізьких залізних руд», минуло ціле століття.
Локомотив змін
Важливу роль у становленні рудовидобувної галузі відіграв місцевий діяч — Верхньодніпровський поміщик Олександр Поль. У 1866 році він відкрив родовище в Дубовій балці. Зацікавлений у комерційному видобутку залізної руди, Поль упродовж наступних років інвестував близько 200 тисяч рублів у пошуково-розвідувальні роботи.
29 червня 1873 року Олександр Поль уклав перший договір із селянською громадою Кривого Рогу. Угода, розрахована на 30 років, була подовжена 14 лютого 1875 року ще на 55 років, тобто до 1958 року. Відповідно до умов договору, Поль отримав право на розвідку і видобуток залізних руд та інших корисних копалин на неудобних землях (тих, що не використовувалися для сільського господарства).
Для будівництва необхідної інфраструктури Поль міг обирати ділянки, що не були зайняті під ріллю чи сінокоси, а також отримувати до п’яти десятин землі біля берегів річок Саксагань і Інгулець під кожен об’єкт. За використання землі орендар мав сплачувати громаді 7 рублів за десятину щороку та додатково виплачувати селянській громаді 200 рублів на рік. Договір дозволяв Полю за власним рішенням повністю або частково передавати свої права іншим особам.
23 липня 1875 року Олександр Поль зробив спробу укласти нову угоду, за якою сільська громада мала надати йому виключне право на пошук і видобуток корисних копалин на неудобних землях на 85 років. Відповідно до цієї угоди, громада позбавлялася права дозволяти іншим особам проводити розвідку та видобуток залізної руди.
Таким чином, Поль намагався отримати монополію на розробку руд у регіоні. Проте цей «пояснювальний договір» був згодом визнаний недійсним, оскільки суперечив гірничому законодавству Російської імперії.
У 1883–1884 роках селяни зрозуміли, що під час складання договору Поль приховав факт існування значних родовищ залізної руди. Це дозволило йому суттєво знизити орендну плату. Осіб, які намагалися переконати громаду оскаржити законність договору, звільняли з роботи на Саксаганському руднику.
Судові засідання, що проходили в Одесі, підтвердили правомочність укладених договорів, визнавши, що вони не порушували чинного на той час законодавства.
Французький капітал
Олександру Полю не вдалося знайти бізнесменів у Росії, які б захотіли інвестувати в рудовидобувну галузь. Однак у лютому 1881 року, після ухвалення рішення про будівництво залізниці, група французьких капіталістів одразу зацікавилася його пропозицією. Наприкінці того ж місяця було створено Анонімне акціонерне товариство Криворізьких залізних руд (АТ КЗР) зі штаб-квартирою в Парижі.
Початковий капітал компанії становив 5 мільйонів франків і був розділений на 10 000 акцій вартістю 500 франків кожна. Представником від Росії став Олександр Поль, який за передачу прав на орендовані раніше рудоносні землі отримав акції на суму 500 тисяч франків (еквівалент 250 тисяч рублів). Головою правління обрали Альфонса Паррана.
Початок робіт
АТ КЗР швидко розпочало підготовчі роботи, одразу після отримання дозволу на діяльність. Розробка велась одночасно на двох покладах (№1 і №2), розташованих на лівому березі річки Саксагань, яка в цьому місці утворювала крутий подвійний вигин. Поклад №2 був значно потужнішим за перший: його ширина на півдні досягала 80 метрів, а довжина вздовж осі північ–південь становила 250 метрів. Поклад №1 мав ширину 30 метрів і простягався на 400 метрів. У першому покладі переважав червоний залізняк (гематит), тоді як руда другого покладу мала чорний колір.
Перші будівельні роботи обійшлися товариству у 50 тисяч рублів, витрати на утримання місцевої адміністрації становили 12 тисяч рублів на рік, а центрального управління в Парижі — 20 тисяч рублів. Видобуток залізної руди здійснювався кар’єрним способом. Спочатку знімали наноси з глини, кварциту та сланцю, які вивозили за межі кар’єрної ділянки. Оголене рудне тіло підривали порохом, після чого руду виносили вручну ношами та транспортували на поверхню за допомогою ручних тачок, де її складали у штабелі об’ємом одна кубічна сажень (1 сажень ≈ 2,13 м).
У 1887 році на руднику, вперше у Кривбасі, було встановлено паровий підйомник. У перші п’ять років розробки не перевищували глибину трьох сажнів. Виходи руди розташовувалися на 8 сажнів вище рівня річки Саксагань, що дозволяло уникнути необхідності відкачувати воду. Суха руда давала змогу використовувати порох замість динаміту, що забезпечувало більші шматки матеріалу. Видобуток здійснювався горизонтальними ярусами з уступами заввишки 6 метрів.
Важкі умови праці
Робота на рудниках була надзвичайно важкою і згубно впливала на здоров’я гірників. Більшість працівників страждали від виснаження, хворих ніг, викривлення хребта та загальної втоми. Особливо складні умови спостерігалися на рудниках французького товариства, де кількість хворих була значною. Найчастіше у гірників діагностували розтягнення сухожиль ніг, грижі та туберкульоз. Інженер Нікольський пов’язував причини цих захворювань із важкими та майже «нелюдськими» умовами праці.
З ранку до вечора робітники вручну ламали руду ломами та мотиками, носили її на плечах, а потім вивозили тачками з глибоких рудників через круті, незручні спуски. Увесь цей час вони дихали повітрям, насиченим залізним пилом. Хоча АТ КЗР забезпечувало працівників лікарем та аптекою, де ліки відпускалися безкоштовно, ці заходи були малоефективними. Основною проблемою залишалися умови праці, які підвищували рівень захворюваності та смертності серед гірників.
Місцеві мешканці погоджувалися працювати на рудниках лише у разі крайньої потреби, коли інші джерела заробітку були недоступними. Працівників наймали переважно тимчасово, що унеможливлювало формування постійного кадрового складу. Влітку більшість селян поверталися до своїх господарств, а через постійну зміну робітників рівень кваліфікації залишався низьким.
На рудниках АТ КЗР гірників об’єднували у бригади по 6-8 осіб, які спільно повинні були наламати, перевезти та скласти у штабелі одну кубічну сажень руди. Оплата залежала від обсягу виконаної роботи. За одну сажень, вагою приблизно 1500 пудів (1 пуд = 16,38 кг), платили від 3,5 до 7,5 рублів, залежно від погодних умов, глибини розробок та відстані до місця складування.
Зазвичай одна бригада за день справлялася з однією саженню. Половина гірників займалася ломкою руди, а інша — її складуванням. Таким чином, кожен із чотирьох працівників за день мав видобути або перенести 375 пудів руди. За таку виснажливу роботу гірники отримували від 44 до 94 копійок на день.