Кривий Ріг, розташований у самому серці України, ще до Другої світової війни був добре відомий як промисловий гігант. Завдяки багатющим покладам залізної руди місто стало ключовим постачальником сировини для металургії Радянського Союзу. У 1930-х роках тут сформувалася потужна інфраструктура шахт, заводів і залізниць, яка напередодні війни зробила Кривий Ріг незамінним для економіки.
Становлення промисловості міста
Історія промислового піднесення Кривого Рогу почалася в XIX столітті, коли в 1881 році французька компанія «Société Anonyme Minerais de Fer de Krivoï-Rog» розпочала видобуток залізної руди в районі Саксаганського родовища. За кілька десятиліть регіон перетворився на один із найбільших у світі центрів видобутку, а після Жовтневої революції 1917 року руда стала основою радянської індустріалізації.
У 1920-х роках у Кривому Розі діяло вже 17 шахт, а в 1930-х, із початком сталінських п’ятирічок, їхня кількість зросла до 40. У 1939 році шахти Криворіжжя дали на-гора 18,9 млн тонн руди — майже половину тодішнього загального обсягу СРСР. Паралельно розвивалася металургія, зокрема у 1934 році запрацював Криворізький металургійний завод (нині ми знаємо його як «Криворіжсталь»), який переробляв руду в чавун і сталь для промисловості. Завод оснастили доменними печами й прокатними станами, а кінцева продукція — рейки, балки, листи — йшла на будівництво заводів, мостів і залізниць по всьому Союзу.
До 1940 року завод «Криворіжсталь» виробляв 1,2 мільйона тонн сталі щороку, поступаючись в Україні лише «Запоріжсталі». Роботу промислового гіганта підтримували численні теплові електростанції та розгалужена мережа залізниць, що пов’язувала шахти із заводом і портами. Тоді ж почали зводити і житлову інфраструктуру навколо заводів. На вільній території виростали робітничі селища, формуючи обличчя міста, де майже кожен був якось дотичним до заводів та виробництва, або хоча б належав до такої родини.
Перед війною Кривий Ріг був не лише промисловим, а й стратегічним центром. У 1940 році в місті налічувалося 197 тисяч жителів, із них понад 60% працювали на шахтах і заводах. Радянська влада розуміла значення цього регіону: руда й сталь із Кривого Рогу йшли на виробництво танків Т-34, гармат і літаків, які мали стати опорою сталінській державі в майбутній війні. У 1939 році почали укріплювати підприємства — будували бомбосховища, запасали сировину, навчали робітників евакуації. Але ніхто не передбачав, наскільки швидко війна дійде до міста й поставить його перед випробуванням.
Війна та початок окупації – все вивезти або підірвати
Коли 22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз, Кривий Ріг опинився в зоні особливої уваги ворога. Його промислові потужності — шахти, заводи, запаси руди — стали стратегічною ціллю для Вермахту, адже контроль над містом міг забезпечити німецьку армію металом для випуску техніки, а ресурсів Третьому Рейху завжди бракувало. Але радянське командування не збиралося здавати цей ключовий осередок без бою, а криворіжці — від шахтарів до інженерів — зробили все, щоб промисловість служила і надалі тим, хто її створив, а не німцям.
Перші місяці війни стали для Кривого Рогу справжнім випробуванням. Уже в липні 1941 року німецькі війська почали стрімкий наступ на південь України, і до серпня фронт наблизився до західних кордонів Дніпропетровської області. Кривий Ріг почав готуватись до оборони, хоч до лінії фронту було ще півтораста кілометрів. Радянська влада ухвалила рішення евакуювати частину промислових потужностей на схід, щоб зберегти їх для війни та виробництва в тилу (в основному за Уралом) але часу вже катастрофічно бракувало.
Евакуація почалася 10 серпня 1941 року за наказом Ставки Верховного Головнокомандування. Криворізький металургійний завод отримав розпорядження демонтувати ключове обладнання — доменні печі, прокатні стани, крани — і відправити їх на Урал, до Магнітогорська й Челябінська. За два тижні робітники розібрали й вивезли понад 300 вагонів устаткування, включно з блюмінгом, електрогенераторами та заводським устаткуванням. Завдяки майже цілодобовій роботі керівництва, простих робітників та інженерів це надскладне завдання вдалося виконати майже в повній мірі.
А що з тим що вивезти неможливо?
Але не все можна було евакуювати. Більшість шахт залишилися на місці, адже їх не можна було перевезти. Радянське командування наказало знищити те, що не можна вивезти, щоб не дісталося ворогу. На початку серпня 1941 року сапери підірвали частину шахтних стволів і складів із рудою, а на «Криворіжсталі» теж все, що не змогли погрузити до вагонів, було приведено у максимально неробочий та зруйнований стан.
Ці заходи завдали удару по інфраструктурі, але вберегли потужності Кривого Рогу від використання окупантами. 15 серпня 1941 року німецькі війська 1-ї танкової групи Клейста увійшли до Кривого Рогу. Місто впало хоч і після коротких, але запеклих боїв.
Окупація та евакуація
Під час німецької окупації Кривий Ріг опинився в лещатах ворога, який прагнув вичавити з його надр усе можливе. Окупанти намагалися відновити видобуток руди, але зруйноване обладнання й тихий, але впертий саботаж місцевих робітників звели їхні зусилля нанівець. Лише мізерна частка ресурсів Кривбасу потрапила до рук німців, та й вона не мала стратегічного значення. Криворізькі заводи, зокрема «Криворіжсталь», також простоювали, адже без належного устаткування їхня робота була примарною мрією загарбників.
Тим часом далеко на сході евакуйоване обладнання з Кривого Рогу вже гуділо на повну. У 1942 році Магнітогорський комбінат, отримавши доменні печі з «Криворіжсталі», видав 1,5 мільйона тонн сталі. Ця сталь стала бронею для танків Т-34 і гармат «ЗІС-3», які громили ворога на фронтах. Криворізька руда, вивезена ще в серпні 1941-го, пішла на уральські заводи, забезпечуючи армію снарядами й технікою. Навіть під п’ятою окупанта Кривий Ріг залишався невід’ємною частиною боротьби, а його промисловість — своєрідною тиловою зброєю радянського наступу.
22 лютого 1944 року Кривий Ріг знову став радянським. Після двох з половиною років окупації місто повернула 17-а армія 3-го Українського фронту в ході Криворізько-Нікопольської операції. Але радість вигнання німців та їх порядків затьмарила картина руїн: шахти затоплені, заводи розграбовані, залізниці зруйновані.
Руйнація, проблеми? Це нікого не хвилює, виконуйте!
Проте війна ще тривала, і Червона армія потребувала сталі й руди для наступу на Захід. Кривий Ріг, попри всі втрати, мусив зібрати всі сили й кинув свою промисловість на службу фронту. Містяни та виробничники згодом демонстрували вражаючу стійкість у відбудові.
Загалом, стан міста після окупації був катастрофічним. За даними радянських оціночних звітів, після німецького відступу було підірвано 70% шахтних стволів, а «Криворіжсталь» була фактично недієздатна. Залізничні вузли, зокрема і станція Кривий Ріг-Головний, лежали в руїнах після бомбардувань і диверсій. Населення скоротилося вдвічі — із 197 тисяч у 1940 році до 90 тисяч у 1944-му через евакуацію, депортації до НІмеччини на примусові роботи й загибель людей з різних причин. Але вже в березні 1944 року міська влада отримала наказ від Ставки: відновити видобуток руди й виробництво сталі за будь-яку ціну, а тоді з цим жарти були короткі.
Повільна відбудова і проблеми
Відбудова почалася миттєво. У перші тижні після визволення до Кривого Рогу направили 5 тисяч робітників із сусідніх областей і 2 тисячі військовополонених для розчищення завалів. Шахти доводилось відновлювати в ручному режиму, працювали звичайними ручними насосами щоб відкачати воду. Зрештою вже у 1945 перші шахти почали давати продукцію.
«Криворіжсталь» відроджувалася повільніше. Однією з перших було відновлено кисневу станцію, ковальські, фасонно-ливарні та ремонтні цехи металургійного заводу. Доменну піч №1 відновили лише 1949 року. Тому в перший час на заводі виробляли різноманітні кріплення, посуду, інструменти та навіть праски. Також на інших підприємствах міста виконували дрібні ремонтні роботи з військовою технікою.
До травня 1945 року, коли війна закінчилася, Кривий Ріг повернувся до життя. Шахти почали давати продукцію на 15% від довоєнної потужності, заводи — всього лише на 10%, але місто вистояло. Його промисловість не лише пережила окупацію, а й стала справжнім героєм тилу, що допоміг обороні після тривалих випробувань. Попереду чекала повоєнна відбудова, яка підняла Кривий Ріг до нових висот.
Сучасна війна і промисловість Кривого Рогу
Перенесемось на кілька десятиліть вперед, до сучасної повномасштабної війни з Росією. У перші тижні вторгнення промисловість Кривого Рогу зіткнулася з серйозними викликами. Логістика порушилася через блокаду портів і обстріли залізничних вузлів, а експорт, який становив до 70% доходів металургійних підприємств, скоротився до 30% від довоєнного рівня.
За даними Української спілки промисловців і підприємців, у березні 2022 року понад 40% місцевих заводів призупинили роботу через безпекові ризики й брак обігових коштів. Але вже навесні місто почало адаптуватися: промисловість переключилася на внутрішні потреби, зокрема на забезпечення української «оборонки», яка мусила тепер покладатись сама на себе.
Криворізька руда й сталь стали критичними для виробництва броні, боєприпасів і ремонту техніки. Наприклад, «АрселорМіттал» у квітні 2022 року переорієнтував частину прокату на виготовлення бронеплит для бронежилетів і укріплень, зокрема довготривалих споруд. За оцінками місцевої влади, у 2022 році завод поставив близько 10 тисяч тонн металу для потреб Збройних сил України. Шахти, попри зупинку частини потужностей, продовжували видобувати руду для металургійних заводів, де її переробляли в продукцію для фронту, зокрема і для частин з самого Кривого Рогу.
Кривий Ріг також став логістичним хабом. Залізнична мережа, що з’єднує місто з іншими регіонами, використовувалася для транспортування сировини й готової продукції на захід України та до прифронтових зон. У 2022 році, за відкритими даними «Укрзалізниці», через станцію Кривий Ріг-Головний щомісяця проходило до 500 вантажних вагонів із рудою й металом, які критичні для військових потреб. Так промисловий потенціал міста, який колись годував українську економіку мирного часу, став основою для виживання й боротьби в умовах повномасштабної війни.