Сьогодні з засобів масової інформації та завдяки соцмережам про якісь проблеми в функціонуванні тих чи інших організацій ми дізнаємось дуже швидко та оперативно, а розголос часто сприяє їх вирішенню. Але раніше з цим було набагато складніше, і довести до друку якісь ситуації було доволі проблематично. Однією з можливостей була публікація в журналі «Перець».
Занадто глибоко
У Кривому Розі, одному з найбільших гірничодобувних регіонів України, шахтарська галузь стикалася з низкою проблем. Зокрема, певні керівники шахт часто були віддалені від реальних умов праці та проблем, з якими стикаються шахтарі. Вони були зосереджені на власних вигодах та статусі, забуваючи про необхідність покращення умов праці та підвищення продуктивності.
Проблема полягала не лише в управлінській некомпетентності, але й у відсутності діалогу між керівниками та працівниками. Все це призводило до дуже напружених стосунків та конфліктних ситуацій. До того ж керівники зазвичай взагалі дуже рідко бували безпосередньо в шахтах, а тому дозволяли собі зухвало ігнорувати скарги шахтарів на жахливі умови роботи. Саме численні листи з цього приводу, вочевидь, і призвели до публікації малюнка у номері «Перця» №17 за 1950 рік.
На малюнку можемо побачити типового бюрократа тих часів, який щиро обурюється тим, що його відправляють на роботу «донизу», адже він спеціаліст високого гатунку. Те що він працює в шахтоуправлінні і бувати зокрема і в шахті — це його посадовий обов’язок, він не розуміє.
Проблеми з водою
Задля висвітлення негараздів радянського життя у журналі існувала постійно діюча рубрика «Здоровенькі були». В одній з її публікацій за 1950 рік розповідалося про недоліки водопостачання у залізничному районі Кривого Рогу – селищі Довгинцевому. У листі начальникові сектору водопостачання місцевого відділку Сталінської (тогочасна назва сучасної Придніпровської дороги) залізниці Т. Багрію говорилося: «Здоровенькі були, шановний товаришу Багрій! Перець шле Вам палкий привіт від свого імені і ще палкіший від імені багатотисячного колективу працівників залізничного вузла Долгінцево (назва Довгинцевого, вжита у документі), де Ви маєте честь відати водопостачанням.
Долгінцевські залізничники так і сказали: «Передай, друже Перче, найпалкіший привіт товаришеві Багрієві і напиши йому, що ми ждемо-недіждемося того дня, коли він, наш дорогий водопостачальник, зрозуміє, що нам без води – і ні сюди, і ні туди, коли він набереться духу, сміливо гляне правді в очі й побачить: а) що ніхто інший, а саме він винен у тому, що в Долгінцево досі не налагоджено водопостачання; б) що долгінцевські залізничники та їх родичі часто залишаються без придатної для вжитку води знову таки з його вини; в) що прокладання водоводу від річки Інгулець, почате ще весною 1949 року, зволікається так само з його вини».
Критикуючи Т. Багрія, «Перець» ставив під сумнів не тільки кваліфікацію і дбайливість посадовця, але й його моральність – у тексті листа говорилося, що «в цієї людини під самою хатою викопано хорошу криницю і їй ліньки думати про воду для інших, їй не пече…»
Лайливий начальник
У 1947 році дописувач І. Захаренко розповів читачам журналу «Перець» кумедну історію: «На станції Долгінцево, Криворізького району, без довідки про санобробку квитків на поїзд не продають. Саноброблятися треба у міській лазні. Всією санітарією й гігієною завідує тут кочегар лазні Семененко. Продає він «санобробку» за 4 крб.». Глузуючи з ситуації, автор цитує неохайно і безграмотно написану довідку і радить санітарному наглядові залізничної станції «перекваліфікувати кочегара Семененка на санітара або фельдшера, а то якось незручно – кочегар, а торгує медициною».
Працівник шахтоуправління ім. Кірова тресту «Кривбасруда» А. Сурменко звернувся до «Перця» з приводу неприпустимої роботи головного енергетика шахто-управління Володимира Григоровича Баранова. Закликаючи вжити міри щодо «надміру енергійного енергетика», автор глузливо писав: «Якщо на електропідстанції чути лайку, від якої вуха в’януть, значить, туди прийшов В.Г. Баранов. Якщо надійшов наказ виключити під навантаженням фідери, хоч це правилами безпеки заборонено, – це значить, дав цей наказ ніхто інший, як В.Г. Баранов. Якщо на електропідстанції зустрінеться Вам людина, від якої за півкілометра несе спиртом, – знайте, що це знову ж таки той же В.Г. Баранов. Через таку нестримну енергійність головного енергетика залишаються часто без енергії виробничі дільниці шахтоуправління…».
Можна тільки уявити, якою насправді була ситуація в тодішньому Кривому Розі, якщо довелось публікувати подібні замітки хай і в доволі популярному, але все ж гумористичному журналі.