В середині минулого століття у монументальній оздобі будівель активно використовували теми та мотиви народної творчості. Піднесення фольклору на один рівень із професійним образотворенням загалом наклало відбиток на монументальне оздоблення архітектури. Найбільш сміливі художники-новатори звернулись до неформального використання фольклорних засад у монументальних творах.
Майстер
Григорій Іванович Синиця (1908-1996) – уродженець Одеси, український художник, учень бойчукістів, продовжувач їхніх ідей щодо відродження та розвитку українського мистецтва, великий поціновувач творчості народних майстрів, який завершив свій життєвий і творчий шлях у Кривому Розі. Він відомий своїм інтересом до «нереалістичного» мистецтва і питання кольору, який виник у майбутнього митця ще у роки навчання у художній школі в Одесі у Михайла Гершенфельда – відомого тоді художника- модерніста (саме за його порадою Г.Синиця продовжив художнє професійне навчання у столиці).
Провчившись чотири роки на монументальному факультеті Київського художнього інституту, він засвоїв принципи мистецької концепції Михайла Бойчука й утвердився у своєму тяжінні до монументального і національного образотворення. Ще перебуваючи у пошуку власного обличчя в мистецтві вже у зрілому віці у 1960-ті рр. Григорій Синиця почав активно співпрацювати з народними майстрами, маючи за мету побороти пропаговану меншовартість творчості непрофесійних народних художників і вивести їх мистецтво на один рівень із професійним.
Саме середина 1960-х рр., що характеризується вище вказаними перетвореннями у монументальній галузі для Григорія Синиці стала початком справжньої монументальної творчості. До того часу маючи освіту художника-монументаліста він не виконав жодного монументального проекту. Працювати над мозаїчним комплексом донецької школи №5, що є його першим масштабним твором на стіні, почав на запрошення молодих київських художників Галини Зубченко та Алли Горської, котрі отримали це замовлення від держави.
Проблеми в професії
Доля Г.Синиці – найстаршого серед митців, яких у 1965-му році об’єднав спільний проект у Донецьку, та котрий серед усіх них мав відповідну освіту, закінчивши монументальний факультет Київського художнього інституту, склалась не дуже успішно.
Він у співавторстві виконав ще два проекти оздоблення мозаїкою інтер’єрів у Донецьку й Олександрії та
більше не мав можливості працювати над подібними офіційними державними замовленнями. Все ж художник намагався залишитись у цій галузі, а тому створював нечисленні та незначні монументальні речі на громадських засадах.
Це були розписи і «флоромозаїки» для палаців культури, крамниць, їдалень у Кривому Розі. Проте до останніх років життя він прагнув повернутись до роботи над справжньою монументальною мозаїкою на стіні і це йому майже вдалося.
1993 року разом з учнями у місті Кривий Ріг, до якого переїхав на межі 1960-1970-х рр. зі столиці України, Григорій Синиця заснував мале підприємство «Флоромозаїка», котре мало провадити діяльність із монументального оздоблення громадських споруд міста.
На той час художнику вже було вісімдесят п’ять років, але його не полишали мрії про велике і справжнє українське мистецтво, про власні масштабні монументальні проекти у майбутньому. Так сталось, що першим і єдиним монументальним твором підприємства «Флоромозаїка» є інтер’єрна мозаїка криворізької загальноосвітньої школи №7.
Шкільна мозаїка
Незважаючи на поважний вік автора та вкрай поганий стан здоров’я, це панно є квінтесенцією всіх його кращих мистецьких напрацювань протягом життя. Воно являє собою твір виконаний у змішаній техніці, що знаходиться у музичному класі займаючи одну зі стін повністю. Під контролем Г.Синиці за його ескізом над панно працювали учні майстра, але воно так і залишилось незавершеним через брак коштів і смерть художника у 1996 році.
Слід зауважити, що мозаїчне панно на стіні виконане учнями помітно відрізняється від станкового ескізу створеного Григорієм Синицею. Мозаїка і за якістю поступається більш відомим монументальним творам художника 1960-х років, що пояснюється непрофесійністю її виконавців. Сучасний вигляд мозаїки на стіні школи №7 відрізняється від авторського задуму не лише через її незавершеність (окремі образи лише намічені контуром, багато ділянок являють собою голий бетон, окремі з них замість мозаїчного покриття вирішені фарбою «відповідного» кольору), але й через неточності підбору кольорів матеріалів для її створення, недосконалий малюнок і форму, котрі виконані по суті художниками-аматорами.
Не дивлячись на недоліки криворізька мозаїка має ряд позитивних рис. Зокрема, цікавим є підбір матеріалів для виконання панно за походженням, текстурою, фактурою, виражальними можливостями. У композиції сполучаються керамічна плитка, бите пляшкове скло, черепки керамічного посуду, природні матеріали (деревина, кісточки фруктів) та фарба.
Варто зазначити, що сучасний стан панно говорить про те, що вся його поверхня за первинним задумом автора мала бути вирішена у мозаїчній техніці без фарбованих ділянок. Вірогідно, що через брак коштів на відповідні матеріали окремі частини композиції виконавцями було вирішено виконати використовуючи більш дешеву та доступну олійну фарбу аніж скло та кераміку.
Художні якості
Хоча «мозаїка» не відповідає первинному задуму автора навіть за передбаченими ним матеріалами, завдяки прикрій нестачі коштів вона набула більшої текстурно-фактурної виразності. За сутністю це панно отримало виразні якості рельєфу, оскільки мозаїчні його фрагменти мають об’єм та відчутно виступають над зафарбованими площинами.
Рельєфного розмаїття додає і вдале використання уламків керамічного посуду – чашок, тарілок, заварників, що мають опуклу циліндричну або сферичну поверхню. Такими фрагментами змодельовані відповідні об’ємні елементи мозаїки – рукава та інші частини вишиванок.
Загалом, найсильнішою стороною цієї композиції є саме робота з матеріалом: варіювання об’ємів, співіснування матових і блискучих поверхонь, різноспрямованість мозаїчних модулів, які неоднаково відбивають світло та створюють цікаві ефекти. Все це зближує криворізьке панно з кращими монументальними творами Григорія Івановича Синиці – мозаїчним комплексом донецької школи №5.
Історія створення і сучасний стан
Отже, за ескізом Г.І. Синиці від 1992 року коштом міського бюджету Кривого Рогу (про що свідчать слова нині живих виконавців монументального твору) та зусиллями представників відкритого у 1993 році малого підприємства «Флоромозаїка», де працювали учні митця – Анатолій Вінівітін, Микола Лисковченко, Олена Якименко, виконувались роботи зі створення мозаїки в інтер’єрі загальноосвітньої школи №7. Цей процес відбувався під наглядом вже старого художника.
Невдовзі через відсутність фінансування роботи було призупинено. 1995 року Володимир Коган, один з учнів Г.І.Синиці, продовжив працювати над мозаїкою, але вона так і залишилась незавершеною через хворобу і смерть автора у 1996 р. Більш ніж через двадцять років у 2017 році В. Коган повернувся до роботи над мозаїкою та планував завершити її лише фарбою. Виконане ним дуже відрізнялось від первинного авторського ескізу і тому роботи з усунення невідповідностей мозаїчного панно до оригінального ескізу авторства Г. Синиці взяв на себе комунальний заклад культури «Міський історико-краєзнавчий музей» Криворізької міської Ради.
У відповідності до ескізу олійною фарбою були розписані птахи, що замикають композицію панно з обох боків. Незначні елементи і деталі такі як декоративні квіти, більшість графічних елементів, оздоба природним матеріалом досі залишаються незавершеними.
Проте незважаючи на формальні, колористичні та технічні недоліки сучасного вигляду мозаїки, вона має значну культурну та мистецтвознавчу цінність, потребує дбайливого ставлення та збереження оскільки є не лише останнім у житті Заслуженого художника України Г.І.Синиці, але й єдиним його монументальним твором на стіні, що зберігся у Кривому Розі.